Свято шани

"Роки людині до лиця".doc

 Історія села 

В Дніпропетровській області, у Юр’ївським районі

    Наш погляд зачаровує прекраснеє село.

Ось ви, напевно, запитаєте: «А чим воно прекрасне?»

    Я відповім: «Ви придивіться: які тут люди, а природа…

    Все випромінює тепло!»

Даремно ви не вірите, послухайте ж мене. Мій край - 

    Це мій маленький рай, добро, щастя і злагода

    В цьому селі живе.

Я тут з дитинства проживаю, біди і горя я не знаю.

   Коли потрібно допоможуть, розрадити тебе тут зможуть.

   Бо в нім живуть хороші люди, йде добра звістка про них всюди.

Навіть сама матір – природа це на підтвердження словам наш край красою наділила.

   Скажу відверто й щиро вам: ростуть тут дуже гарні квіти,

   В садочках наших грають діти, і зелененькая травичка,

   В ставочку чистая водичка, парки я наші люблю дуже-

   У нас так гарно, любий друже!

Ех, ну що ще можно говорити,

   На свої очі треба Водяне узріти! 

                                                                 Мілана Городецька

        В балці, що серед села, було багатоводдя. Понад балкою тягнувся шлях. Всі, хто проходив, чи проїжджав мимо балки любувались красою і пили смачну джерельну воду. Тому й прозвали це місце Водяне.

         Село має давню й цікаву історію, родючі землі, багату рослинність. Береги повноводної річки Водяної з давніх – давен приваблювали землеробів, скотарів.

Десь у 16 столітті, на родючих берегах річки, з’явився перший зимівник козаків, які займалися землеробством, скотарством, риболовством і бджільництвом. Пізніше почали поселятися вільні козаки, утворився хутір, який став називатися селом. Остаточне заселення почалося в кінці 18 століття, коли набрало повного розмаху закріплення селян лівобережної України. Вільні поселення мали землю, господарство, млини. В селі існувала земельна община, бо говорять, що село ніколи не було панським. Були бідні й багатші, були й такі, які зовсім не мали тяглової сили й свої наділи землі віддавали на обробіток.

         Старожили розповідають, що першим поселенцем на водянській землі був монгол - татарин, його важко пораненого залишили в очереті р. Водяне. Але він вижив, поселився тут і дав рід Малих  на селі.

           Сім’ї складалися з 8 – 10 чоловік і більше. Всі члени родини строго виконували свої обов’язки.

         Всі мешканці села були віруючими. Ще за часів гетьмана Мазепи в селі було збудовано церкву і школу.

         Близько 1898 року в селі була збудована дерев’яна церква, яка перед війною 1914 року згоріла, потім побудували кам’яну (недалеко від місця, де зараз знаходиться школа), але в 30 –ті роки її зруйнували.

         Село було поділене на отруби. На пагорбі  - Завгородні, на балці – Балкові, в кінці – Шевелівське. 

          Село славилося своїми звичаями та обрядами, які глибоко шанувалися у кожній родині. Свідки розповідали, що приблизно з 1909 року життя в селі почало гіршати. У 1914 році чоловіків було відправлено на війну. Весь тягар ліг на плечі жінок і дітей.

         Зазнало село й горя під час голодомору  1932 – 1933 років.

         З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі села пішли на фронт. Вивозили до Німеччини молодих дівчат на каторжні роботи. 77 водянців не повернулися до рідних домівок. В селі господарювали німці та їх наглядач Харитон Жуль( Розповідають, що він багатьох дівчаток врятував від каторжних робіт. Після війни був Харитон Жуль засуджений, пізніше повернувся до рідного села, працював сторожем, жив по вулиці Дзержинського, де зараз живе ковбаса Надія. У 1978 році забрали його діти до міста, там і помер.) За непокору карали нагаями. Село звільнили від німецьких загарбників 18 вересня 1943 року. Багато осель під час звільнення було спалено німцями.

         Після війни почалася відбудова. Довгий час був колгосп «Комунар», який об’єднав села Водяне, Зарічне, Дубове. Першим головою колгоспу був 25 – тисячник Устименко Іван Павлович, досить культурна людина.

За ним колгоспом керували:

Притула Корній Герасимович

Лантух Саміло Самілович

1961 рік – Вороб’єва Валентина Антонівна

1962 – 1974 – Гладун Олексій Леонтійович

1974 – 1976  - Дмитриченко Леонід Іванович

         3 березня 1976 року   «Комунар» об’єднали з «Прогресом», головою працював Книш Павло Іванович. (землі було 6,4 тис. га).

         З  1 квітня 2000 року народилося ТОВ «ЛАН»,

директор Маловік Сергій Володимирович.

Селу ВОДЯНЕ Юр'ївського району присвячується...

Село моє, єдине, дороге –

Це спогад про мої дитячі роки.

Ніколи не забуду я тебе,

Село, де я зробила перші кроки.

В твоїх обіймах, чарівних та ніжних,

Я кожен день, як квіточка зростала.

Я не забуду пісень тих дивовижних,

Які я вранці у садку співала.

Село моє – в квітках, в зелених травах.

Я згадую, як теплою весною

Мене будили твій аромат і запах

Залитої цвітом гілки запашної.

Я згадую, як мама проводжала

Мене до школи із портфеликом в руках,

Як квіти першій вчительці своїй я дарувала,

Як вперше я ввійшла у великий світлий клас.

Село моє, назавжди ти зі мною,

В душі моїй і в серці ти живеш.

Я з гордістю пишаюся тобою,

Ти з пам’яті моєї ніколи не підеш.

Я рідна для села свого дитина.

Моє дитинство й юність – усе проходить тут.

Село моє, для мене ти єдине,

Мені краси твоєї ніколи не забуть.

                                                                                            Таміла Павчук